Ганна Денисенко
Художній керівник театру “Сузір’я” про еволюцію святкування ювілеїв, утому від офіціозу та власні мрії
Завтра столична Майстерня театрального мистецтва "Сузір'я" святкуватиме своє 20-річчя. А втім, у колективу потрійне свято: будинкові, у якому працює театр на Ярославовому Валу, 16, цього року виповнюється 100 літ, а художньому керівникові театру Олексію Кужельному – 55.
— Як святкуватимете свої ювілеї: буде пишний офіціоз чи тихо, для своїх?
— Свого часу ми настільки звикли до ювілеїв в обов’язковому супроводі партійних зборів, що без них жодного свята собі не уявляли. Пізніше почали від цього відмовлятися – організовували концерти, капусники. Наприклад, коли нам було 10 років, ми влаштували гучний капусник: запросили багато своїх друзів – людей прийшло стільки, що їх ледь умістив наш крихітний театр. Цього року я відчув: не те що від офіціозу, а й від гучних концертів усі вже давно стомилися. Тому своє 20-річчя “Сузір’я” відсвяткує в дружному “сімейному” колі (так я називаю наш колектив). Привітання будуть тільки від друзів (правда, знаю, що будуть і якісь державні відзнаки). Самі себе й нагороджуватимемо. І є кого: акторів та режисерів, з якими працювали всі ці 20 років – 280 осіб! Співатиме хор Михайлівського собору. Обіцяли бути Богдан і Остап Ступки, Анатолій Гнатюк (з них починалася мистецька біографія театру: наша перша вистава – “Сад божественних пісень” за творами Сковороди, які впорядкував Валерій Шевчук, Богдан Ступка грав Сковороду).
— Чим особливий ювілейний сезон “Сузір’я”?
— Буде парад вистав. На жаль, не всі спектаклі, що є в нашому репертуарі, зможемо показати протягом цього місяця (багато наших акторів зараз якраз за кордоном знімаються). Та деякі з них, якими особливо пишаємось, відбудуться. Це зокрема один з улюблених спектаклів наших глядачів, який, між іншим, не сходить зі сцени вже 15 років, – “У колі кохання”. У головних ролях – класики сучасної української театральної сцени Надія Батуріна і Микола Рушковський. Покажемо і “Парнас дибки”, і “В барабанному провулку” за співаною поезією Булата Окуджави. У жовтні у нас прем’єра – “Самотня леді” за п’єсою Ігоря Афанасьєва (режисер – Ігор Славинський). Це буде бенефіс актриси Ксенії Ніколаєвої.
— Ваш колектив створено 1988-го у березні, чому відзначаєте ювілей у вересні?
— 19 вересня, дата святкування, – незвичайний день. Це День згадування чуда Архістратига Михаїла, покровителя Києва. А коли ж святкувати день народження театру – тоді, як підписали наказ, як почали читати п’єсу для першої вистави, чи в день першої прем’єри? Я подумав, що доречно буде “приєднатися” до покровителя нашого міста.
— Що можете сказати про переваги камерного театру – такого, як ваш, – порівняно з театрами “великої форми”?
— У світі нині дуже популярні камерні театри. Можна сказати, театральна справа розвивається саме за рахунок маленьких сцен. Про себе ж можемо сказати: кожна вистава – це дитина, котра своїм народженням приносить велику радість. Намагаємося створювати в театрі сімейну атмосферу, що зокрема дає артистові свободу творчості.
— Ця сімейність поширюється і на глядачів?
— Нас часто запитують: “Звідки у вашому театрі така тепла аура?” Не знаю. Річ, напевно, в тому, що нашим акторам якимось чином вдається поширювати цей позитив, радість, котру вони відчувають на сцені. Таким чином ми намагаємося творити певну мистецьку спільноту. А взагалі мені б дуже хотілося, щоб поняття київської спільноти містило у собі потужну частку того, що називаємо мистецтвом, зокрема театральним. Адже всі знають, хто такі, приміром, львів’яни або одесити. Хтозна, може, коли-небудь саме слово “кияни” асоціюватиметься зі словом “театр”...
