Можна констатувати, що біографія великої та незбагненної Едіт Піаф стала не лише об'єктом для досліджень, а й невичерпним джерелом натхнення для сучасних митців. В усякому разі, в київських театрах, відомих своєю звичкою синхронно ставити один і той самий твір, вистави за сюжетами з життя французької співачки з'являються, ніби гриби після дощу.
Ледь встигли наші театрали подивитися постановки в театрах "Браво", "Колесо", імені Лесі Українки, як на них чекають нові – "Ассо та Піаф", котра щойно побачила світло рампи у Майстерні театрального мистецтва "Сузір'я", та мюзикл "Едіт Піаф" – його репетиції тривають на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.
Як реалізуються плани франківців, невдовзі побачимо, а в цьому матеріалі – про прем'єру в театрі "Сузір'я".
Вистава "Ассо та Піаф" створена за п'єсою сучасного драматурга Олега Миколайчука-Низовця на грант Президента України. Режисер-постановник, заслужений артист України Тарас Жирко підійшов до постановки без портретного гриму, хоча зі збереженням реальних фактів. Режисера у цій роботі більше цікавило не відтворення сюжету з життя артистки, а можливість спробувати змоделювати на підставі реальних фактів свою власну візію. Тарас Жирко разом із акторами уявили, як це могло бути. Вони зробили одну з тисячі версій.
Про цей задум постановчої групи розповів у традиційній для «Сузір'я» преамбулі до вистави художній керівник театру Олексій Кужельний. Всі зрозуміли, що не варто шукати якоїсь схожості облич і сподіватися абсолютної достовірності подій – тож у цьому сенсі претензій немає. Та все ж хай не історично, а емоційно переконливою вистава має бути. Вона такою і є, але, як казав Райкін, «у деяких місцях». Принаймні, не на початку. Перші мізансцени, чесно кажучи, наводять жах. Знову ж таки, чудово розумію, що режисерсько-акторським завданням було показати, як Пігмаліон, тобто поет-пісняр Реймон Ассо, ліпив Галатею з «гидкого каченяти», тобто вуличної співачки Едіт Піаф. Однак коли на кін із неймовірним галасом і кривляннями вибігають Дуду (коротке ім'я Едіт) та її сестра Симона, виникає сумнів у тому, що вони є вуличними співачками. Вони більше скидаються на дівчат іншої професії, теж пов'язаної з вулицею, а точніше з паризькою площею Пігаль.
Найбільших переборів у грі припускається виконавиця головної ролі Оксана Батько. Актриса Театру імені І. Франка не бере до уваги інших законів камерної сцени, звідси й форсування голосу, перебори в міміці, жестах, поведінці – одне слово, надмірна театральність. Лише наприкінці вистави в манері гри актриси побільшало щирості.
На щастя, іншу сценічну поведінку демонструє виконавець ролі Реймона Ассо – заслужений артист України Євген Нищук. Актор має досвід праці на сцені "Сузір'я" – багато хто з шанувальників театру встиг не раз подивитися його в ролі Сергія Єсеніна у виставі "Мне тесно в имени своем"з а п'єсою Тетяни Іващенко. Його нова робота також є серйозною. Актор малює цікавий характер – людину, котра вміє розгледіти талант і любить запалювати нові зірки. Філігранно, без зайвого пафосу Євген Нищук зіграв еволюцію долі свого героя, що складається з певних етапів. Створення пісень для співачки зі скандальною славою тієї, що працювала в кабаре "Жерніс", утвердження віри в її велике майбутнє ("Вона з того тіста, з якого ліплять зірок", – заявляє Ассо). Він стає її імпресаріо, ставлячи за мету навчити її всього, що має знати справжня артистка. Потім – кохання, котре, на жаль, не стало щасливим. Закоханість в Едіт – спочатку як у співачку, а згодом як у жінку, руйнація шлюбу, досягнення мети (приголомшливий успіх Піаф на концерті в найкращому паризькому мюзик-холі "АВС"), фронти Другої світової й втрата коханої – така життєва драматургія Реймона Ассо розігрується на наших очах і викликає щире співпереживання глядачів.
Незвичною є сценографія вистави. Місцем дії стає не лише сцена, а й частина залу, вздовж якої стоять ряди стільців. На цьому, "відвойованому" у глядачів просторі, герої з'ясовують стосунки і... танцюють, коли їх переповнюють почуття. Сцени кохання вирішені балетмейстером Ольгою Семьошкіною у своєрідній пластичній формі. У виставі звучать мотиви пісень з репертуару Едіт Піаф і авторська музика Лілії Юрчук.
Декорації зведено до мінімуму: на сцені – ліхтарик, котрий виконує і функцію вішалки для одягу, а в залі – чорна завіса, символ відокремлення кону від лаштунків. На ній герої пишуть крейдою два прізвища – "Ассо" та "Піаф". Їх носили дві особистості, яким судилося бути поруч. Проте не надто довго.
