Alt Text!
Київська Академічна Майстерня Театрального Мистецтва
Alt Text!
м. Київ. вул. Ярославів Вал 14-б

Мій німий фестиваль

29 Квітня 2014

Кілька вражень про Цюріхський театральний форум

Важко сказати про всі вистави 33-го Цюріхського театрального фестивалю, але в десяти мною побачених з усіх вісімнадцяти слово не звучало!
Чомусь згадалося здивування, яке викликало у мене розуміння, що молодь, вільна від вивчення історії КПРС, зовсім несподівано трактує революційне гасло «Ми не раби, раби німі». А саме — розуміють написання «німі» як «не ми».
Право мати голос, говорити, сперечатися, критикувати і пропонувати завойовувалося масами в жорстокій боротьбі. І ось настав момент, коли театр це досягнення вирішує ігнорувати. Чесно кажучи, мода на безтекстовий театр давно пережила свій пік, і європейські театрознавці звертають увагу на особливості повернення до вербалізації театрального дійства.
Що ж керувало теперішнім директором фестивалю Сандро Луніним при підборі «німих» вистав для програми фестивалю, порядковий номер якого вельми значущий у біблійній цифрології?
Театральні майданчики — стаціонарні театри, надувні і збірні тенти, цирк-шапіто, відкритий концертний зал для фестивальних вистав — зосереджені в парку, віддаленому від центральної вулиці міста і пристані на березі Цюріхського озера, яке городяни не без підстав називають морем, на кілометр чи півтора.
Чудова прогулянка вздовж берега пішки або безкоштовним, за наявності квитка на виставу, катером — сама по собі вже чудовий пролог до вечора, наповненого художніми враженнями.
Пам’ятаю в перший приїзд на 20-й фестиваль я був вражений ще однією доріжкою по краю тротуару, вистеленою афішами, плакатами з попередніх фестивалів.
До 25-го фестивалю скрізь по парку зупинялися акторські трейлери з різних країн, і біля них в основному циркові артисти показували короткі вистави, чимало грошей збираючи в шапку по закінченні.
Потім, мабуть, із санітарних причин приїзд машинами був заборонений, і тепер одинокі циркачі з Німеччини та Швейцарії бавлять інтерактивами без демонстрації особливих здібностей чи винаходів. Цього року додали центральну сцену з виступаючими за розкладом студентськими групами. Вони скомпонували у півгодини навчальні етюди і вправи, додали вільний танець, чарівність молодості, азарт неофітів і теж йшли не з порожніми шапками. Улюбленцем глядачів був юнак, що працював із надувною кулькою, яка непомітними для глядачів замінами ставала все більшою, доки артист повністю не опинявся у ній. Такий собі глобус на ніжках, зелена куля, що бігала по сцені і, здавалося, хотіла побачити людей, подружитися з ними, але тільки билася об стіни й колони тенту.
Помітно більше стало ресторанів, і весь артистичний антураж здається милим доповненням хорошого апетиту.
І можливо, бажання бути в одній тональності з парковою складовою, відібрані для фестивалю спектаклі, м’яко кажучи, не навантажували глядачів труднощами сприйняття. Хоча судячи з реакції-бажання побачити більше, здатність осмислити просте посилання до філософських узагальнень, емоційна відкритість цілком притаманні фестивальній публіці. І вже абсолютно точно раніше деклароване прагнення здивувати, показати те, чого немає в палітрі швейцарського театрального мистецтва, сьогодні звучить не досить переконливо. Багата пропозиція музичних, вокальних, танцювальних програм в поки ще театральному фестивалі здаються необов’язковим десертом. Тому не так багато спектаклів, до яких можна віднести театралізовані, точніше навіть драматичні циркові й танцювальні вистави, які дійсно заслуговують опису і аналізу.
Театралізований, драматичний, філософський цирк загальновідомий у варіанті канадського du Soleil. Багато менш технічно оснащених труп цікавими трюками, гегами, акробатизмом, використовуючи драматичні зв’язки, виходять на рівень філософського діалогу з глядачем. На 20-му Цюріхському театральному фестивалі був представлений Цирк Папуа-Нью-Гвінеї. Під шатром із сітки у всій красі — рослини, тварини, птахи, гади повзучі, комахи — грали виставу в епіцентрі джунглів. Саме джунглі були головною дійовою особою. Вони створювали людини у з розслабленої істоти — Мауглі. Через кілька хвилин споглядання сітку вже непомітно, і глядача наповнює радість повноти присутності, що відзначає саме театралізований цирк, який для її досягнення робить усе можливе.
Вистава «Ательє Лефевра і Андре» розігрується в причепі для бродячих артистів. Якщо вірити назві «8 мІ» — в цьому невеликому просторі вміщується все життя старіючого фокусника. Він показує глядачам стародавній трюк із відкушуванням великого пальця, якого, як усім відомо, просто ховає в кулаці, і не надивується, скільки ж простак-глядач може цим розчулюватися. Теж саме з пляшками, які з’являються з порожніх тубусів, зміною кольору рідини, яка з них виливається, і ще безліччю відомих до здатності самовідтворювання глядачами номерів. Нарешті він піднімає телевізор, і замість голови літнього артиста розцвітає на екрані його колишнє молоде, з очима, повними віри в себе, обличчя, захоплене осягненням обраного шляху. Ось і фокус життя: в думках ти все ще молодий, а в тілі вже немає сил для подиву.
Брати-близнюки Якоб і Пітер Атре — джазовий співак і танцюрист, перформер — стверджують, що спів дає можливість пізнати тіло, а танець розкриває голос. Їх вистава «Кампо» — дійсно метафора пошуку себе. На сцені безліч дерев’яних ящиків, як потім з’ясовується, без дна і кришок. Через них артисти протягують себе: у невеликий вміщається тільки голова, у менший — ноги, у ще менший — руки — і ось чоловік опинився в тунелі самопізнання. Без допомоги брата (подібність близнюків підказує — читай без допомоги себе іншого, нового) вибратися з них неможливо. Комбінації різномірних ящиків переконують в нескінченності людської фантазії. Влізаючи під тиском невідворотної допитливості, вивертаючись, щоб пролізти, радісно вибираються вони із збудованих лабіринтів із розумінням, що життя — це ящик. Його моменти — немов ящики різного розміру. Обмеження стін — його непорушні закони, а ось кришка і дно є обраними межами життя. Всю виставу я згадував роман Кобо Абе «Людина-ящик». Втім, постановка і роман конгеніальні у простоті і глибині пропонованого символу людського буття.
Найтехнічніший і попросту єдиний зі складними декораціями, теж з коробкою, але розділеною з ребром в чотири метри на чотири рівні секції, що крутяться, як вітряний млин, — новий спектакль відомого швейцарського цирку «Зімерманн і Перот». У квадратах житлових кімнат чоловіки і жінки п’ють, їдять, переодягаються, закохуються, сваряться... словом — життя. Чотирьохсекційна модель будиночка обертається, як пишуть в буклеті фестивалю, «немов гайка на болті», точніше було б сказати, як карусель життя на стрижні буття. І підлога пливе під ногами, ліжко сповзає до іншої стіни, люстра стає попільничкою... І в цьому вирі люди спочатку мало не гинуть, а потім і до цього пристосовуються. До фіналу вони вміло ковзають по похилій стіні, цілуються на стелі, сваряться стоячи на голові, миряться, утримуючись у кутках розкарякою рук і ніг. Циркова підготовка артистів настільки ж висока, як і драматичні здібності. Їм у цьому вирі життя, в цій м’ясорубці пристрастей, у цьому вентиляторі емоцій — слова дійсно не потрібні. У фіналі актори, схоже, з подивом дивляться на прилиплих до крісел глядачів зі свого оглядового колеса, зі своєї каруселі життя — життя, захоплюючого подоланням.
У Швейцарії, де пещені корівки пасуться на соковитих полях, як у рекламі шоколаду «Мілка», де всі узбіччя і схили акуратно пострижені газонокосарками, де чистота і порядок викликають почуття заздрості до відрази, такої, що ганяєшся за впущеним на вітрі папірцем до першої урни, де трамваї точні, як годинник ручної роботи, а вода в річках і озерах така чиста, що можна пити, розмова про виживання людини як homo sapiens, homo cultural, homo amans виявляється не просто актуальною.
Світ без кордонів, земля як єдиний дім для єдиної родини людства — реалії цивілізаційного процесу. Всі проблеми, пов’язані з цим процесом причиною, мають відставання культурного супроводу. Мультикультурність — гаряче хвилювання сьогоднішнього дня. У Швейцарії 30% населення не народилось у цій країні. У вихідні дні особливо багато гуляють вулицями в національному одязі вихідці зі східних, африканських, азіатських країн. Ми писали, як багато робить Німеччина засобами театру для вирішення проблем мультикультуралізму (театральний проект «Чужий серед чужих. Еміграція та екстремізм у сьогоднішньому світі»). Подумалося, що акцент на спільності без зневаги міг стати унікальним мотивом для складання програми 33-го фестивалю з безтекстових спектаклів.
Захват індивідуальності, пошуки неповторності й досконалості як безумовних іманентновластивих складових кожної людини потужно і боязко, прямолінійно і хитромудро, грубо і ніжно прозвучали у двох танцювальних виставах: Crack учня Роберта Вілсона Арко Ренцо і «Бор» Ліа Родрігес. Східна пластика, контрастні ритми у першому розвиваються в наростаючому темпі хореографічної мозаїки зі степа, брейка тощо, в другому — яскраво і доказово демонструючи різноманіття та єдність представників людських рас. Різні форми очей, колір шкіри, параметри тіл виявляються чудово гармонійними творчості, комфортабельні народженню почуття і думки. І може, загальновідоме тютчевське «Мысль изреченная — есть ложь» в безмовному фестивалі виявилося особливо глибоким і гідним.

Наші партнери

Термінове оголошення:

Шановні глядачі! Повідомляємо, що вистава "Крюня" 30 і 31 березня та 21 квітня відміняється в зв'язку по стану здоров'я актора. Перепрошуємо за незручності!